От ви якшо не перший раз попали сюда, то знаєте, шо про спіднички я розказую тільки якісь історії про любов там, або про якісь магії. Про то, шо вона мені нагадала. Дівчата, чесне слово, перша спідниця, коли я пошила, взялась за вибійку і хотіла геть не то зробить, але якраз світло вимикали, то я вже штампа нагведзяла, аж потом побачила, шо не ту фарбу взяла.
І геть кажний раз, коли я садила малюнок, в голові звучала одна й та сама фраза.
Моя мама вміла керувати голосом. Ні один артіст так в жизні не зможе. Розказую, як було діло...
Її коронна фраза: "Пташка моя золота!". Це треба чуть!
Воно означало і те, шо мені зараз кабиця прийде, і те, шо зараз хвалитимуть, і шо проситимуть шось. Всьо означало! А взнать шо саме можна було по тому, як воно звучало. Якшо в слові "пташка" протягувалась перша а і виходила на ультразвук - тікай з городу! Якщо та сама а звучала тихіше і ледь-ледь тягнулась - то все буде добре, мама пожаліє. Їй-бо, не влізе стільки пташок на цю легку спідницю з італійської костюмки стільки пташок, скільки варіатнів "Пташки моєї золотої" у моєї мами. Але над кожною я довго сміялась, сумувала, світло і важко зітхала, бо за кожною своя отдєльна історія аж до сивого волосся.