Спідниця "Розкажи казку" традиційного крою

Знаєте, традиція розказувати казки дітям на ніч - то більше не для дітей, а для їхніх мам та баббусь. От я малою була - страх як любила бабині і мамині казки. Вони розказували і так, як всі розказують, про солом'яного бичка, про ріпку і рукавичку. А ще розказували такі, як ніхто й нігде не міг почути, бо видумували на ходу. Ото ті казки я любила найдужче. 

Там такі хитросплетіння сюжетів - Санта-Барбара плаче просто. Ма і ба розказували про себе, про родичів, про нашого пса і котів, про корову Красулю і домашню птицю. І про мене. Бо там я мужньо боролась з індиками й півнями, помагали мені сусідські діти в чарівних обладунках, з суперсилами та шапками-невидимками. От тіко одна біда - ні однісінької казки я не чула до кінця. Тільки закручувався сюжет, мене підхоплювала якась невидима сила - і я летіла в країну пригод, снів та вигадок. Воно мені, канєшно, все снилось, але не знаю, чи те саме, шо мої жінки придумували. 

То кожного вечора, коли вони мене вкладали, я вихоплювала з голови останнє, шо чула вчора і розпитувала. А хіба вони помнили то всьо, шо ліпили по ситуації? Яке там! І починалась нова історія з того місця, де я засинала. І якби хто малював сюжетні лінії цих сторій, то там були б завитки, кружечки, шо накладаються одна на одну, сплітаються, обриваються і розходяться на десятки нових витків. А малювали б їх білим по синьому м'якому папері. Як хвостики падаючих зірок м'якої дитячої оксамитової ночі. 

Спідничка пошита з байкової м'якої тканини. Єдина така, бо більше не знайдемо, це з бабиної скрині викупили.