Мама моя була дуже гарною майстринею. Вона вміла все: і мішка заштопати, і весільні плаття пошити. і все в неї виходило так акуратно, стібок до стібочка, шовчик до шовчика. а ще у неї була чарівна шухляда. Правду кажу, чарівна. Я її коли відкривала, то та аж світилася. Знаєте шо там було? Там лежали стрічки всякі, намистинки, застьожки. І все таке кольорове. блискуче. Їй-бо, скарби справжні. Мама дозволяла мені перебирати ті скарби, навчила нанизувати на нитку ті всі штуки. Але було важне условіє: все розкласти, як було.
Я брала ляльок, коє-як шила їм вбрання. а потом відкривала ту чарівну шухляду. нанизувала намистинки і прикрашала ті плаття. Якось сидю, граюся. Прийшла подружка в гості. Показала я їй все, наказала, шоб акуратно гралась. Відійшла на минутку, чесне слово. Приходю - а там... Геть всьо розкидане, перемішане. Кажу їй: "Газуй давай. тебе баба шукала". А сама в сльози. Мати скоро прийде, шо ж мені буде...
Втерла соплі та давай думать, як його швидко прибрать: коробочки з шухляди не виймались, шоб розсортірувать на місці й покласти. Придумала. Взяла великий шмат тканини з маминої машинки, поробила рівчачки з неї, так і розділяла намистинки. Майже вспіла, тільки червоні і рожеві розкласти лишилось, а тут мама приходить. Ну, думаю, щас як влетить. А ні. мама подивилась, обняла і каже: "Оце ти придумала! Я тиждень не могла сісти за шиття, бо не знала, як же його прикрасити. Сьодня ніч не спала, а ти так гарно все зробила. Замалюю і сяду шити". Канєшно, я їй розказала то всьо, але вже коли виросла та пошила точно таку саму спідничку.
Чорна спідниця традиційного крою з оксамитовими стрічками та ручною вибійкою.