Моє дитинство припало на часи, коли жінки здебільшого носили вже фуфайки, грубі, майже прямі спідниці, галоші, зморшкуваті панчохи однакового коричнюватого кольору. Влітку вибухали яскравими сукенками і халатами, але без якоїсь пишності. Понятно, шо з таким підходом важко було й уявити, шо українки мали якусь традицію в одязі. Шо підвезли - те й бери. Або шукай, діставай, бережи, передавай доньці, а та поносить - та своїй перешиє.
У клубі показували народні костюми з великими мнятими вінками і кислотними стрічками, чорні плахти з вишитими квітами, дерев'яні намиста, роміром з дебелу вишню, якісь керсетки, червоні чи сині шаровари на резинці. Я думала, шо українське традиційне вбрання не живе далі сцени.
Десь так воно і було, бо іншого не показували, а спитати маму чи бабу в голову не приходило. А самі вони нічого не казали.
Перший раз мене кольнуло, коли баба дала якусь шмату, шоб я постелила в ящих, бо лупилися каченята, їх треба було перекласти в сухе, поки мама досидить. Я беру - а то якась жильотка. Тільки не пряма, а з талією, складочками, з тканини гарної, з оксамитом. Коротше, якось випросила бабу постелити шось інше.
От з того часу й почала копати і допитуватись: шо вдягали, як шили, чим прикрашали, з чим носили?
Як тільки набила руку, то пошшила собі керсетку за лекалами бабиної. Носила рідко, бо неприйнято було. Добре, шо зараз не треба стояти "на коврі" і доказувать, шо ти нікому зле не робиш, якшо вдіваєшся гарно.
І добре, шо зараз наші жінки повертаються до традиційного одягу, вписують його в гандіропи зі штанцями, спідницями-олівцями, підборами і кедами.
Вовняна керсетка смарагдового кольору. Пошита з вінтажної вовняної тканини, оздоблена оксамитовими стрічками, має зав'язки, щоб підкреслити гарну спинку, та складки на спині від талії. Спереду крій вільний, підкреслить хвігуру. Кишені справжні, не декоративні
РОЗМІР:
Ширина під руками - 49 см
Довжина спереду - 61 см
Довжина спини - 65 см
Ширина керсетки - 53 см
Від вуса до вуса - 37 см