От ще розкажу, про слова, які я знала, але думала, шо вони значать геть інше. Точніше сказать, проісхождєніє мають не таке, як насправді. От є слово левада. Шо я про нього знала - ну місце таке, де ростуть найгарніші квіти. І якому нема кінця. Ну пошти нема, поки не впреться у вишняк, де росте найсолодша шапанка. Це вишня така, шо її у нас повно росло.
Так а я шо думала? Бачила у діда книжку з картінками, де всякі звірі намальовані. І там серед такої ж трави і квіток сиділа левяча сім'я. Кудлатий тато лев, гарна мама-левиця і купка спішних левенят. То я думала, шо то місце так назвали, бо там леви пасуться. Мале, дурне було. Повірила малюнку в книжці, додумала все, чого не хватала, поки не вміла читать. Так шо через леваду їсти вишні я гасала швидко, як вітер, бо хтозна, зараз вийде гривастий тато-лев і перекусить. Дід якось побачив, шо я льотаю, як скажена через всю леваду, допитався чого то так. А я візьми та й розкажи. Ох і сміху було! Каже, ото я тебе читать навчу, бо виростеш недрукована, та ще подумаєш, шо льох - то свинтус такий, а пацюк - йоговий син.
Я потім ту книжку всю перечитала. Знала і про Еверест, і про ацтеків, і про Атлантиду, і ще про все на світі. Але через свою леваду досі ходжу і оглядаюся. Бо самі понімаєте, лев є лев, це вам не домашній Мурчик.