Цього року я нашила багато легесеньких спідничок, майже невагомих. Як от ця з сорочкового ситцю. Вона така летюча, така яскрава та невагома, як тепла водичка при бережку ставка. Коли чалапаєш босими ніжками по жовтому глинищі, змішаному з піском, до бірюзової водички. І сонце не пече так сильно, і хвильки золотом блискають, як коштовне каміння. Ото як понімаєте, про шо я кажу, то значить ми десь на одному ставку і бували. На тому березі білі хатки тонуть в гущі садів, де-не-де видно, як висвічує білим прання на шворках, десь дід косу клепає, десь козеня мекає. Але то не шум, то найстояща музика.
А ти стоїш собі по кісточки у воді, пальчиками на ногах перебираєш, дивишся, то на той берег, то на стару вербу, по якій вода пускає сонячні зайчики. А ще вітерець, який розвіває легеньку ситцеву спідничку, шо має кольори і того сонечка, і неба, і ставка.
Ситцева легенька картата спідничка традиційного крою. Найкраще, що тільки можна придумати до літа.