Дід Пантєлєй, шо жив за дві хати від нас, вмів зробити наливку з усього, шо росло. Але нічого так не п'янило, як суничне вино, як він його називав. Легке таке, солодке, а як закрутить голову, то закрутить. Якби літній вечір мав смак, то це було б оце вино. Густе таке, аж тягнулось, трошки терпке, а шо вже гарне... Дивися крізь нього на світло, а воно сяє. А там вже сиди та вигадуй, на шо похоже: чи на захід сонця, чи на поцілунок, чи й на саме рум'яне літечко. Дад Пантєлєй так і казав, шо то він збирає літо по краплинці в пляшку і ставить дозрівати під погребицю. А готовність вина визначав за пилюкою. Якщо достатньо нападало, значить багато часу пройло і можна наливати. Оце коли шила цю спідничку, то аж губи липкі стали, так явно його напомнило, те суничне вино.
Насичена червона спідничка традиційного крою з вінтажної вовняної тканини з лавсаном. Оздоблена тонкою оксамитовою стрічкою.