Спідниця "Василина" традиційного крою з вибійкою

Ой колись у нас Василин ходило - вистрой дівчат, розвернись та наосліп пальцем тикни (хоча батько на такі случаї казав "палкою кинь"), то попадеш  у Василину. Якась іменна пошесть була. і Василини ці - всі одна до одної були гарнюськими, вправними, толковими дівчатаим, словом. А як попідростали, то скільки носів хлопці одне одному натовкли, бо вовремя не розібрались, хто до якої Василини намилився. Оце вийшла вночі, бо шось собака заливається. Бачу, йдуть мої сусіди - два хлопці. Биті обоє, в одного рукав відірваний, у другого - юшка з носу. А йдуть і регочуть, шо не тіки моя собака, а й на тому кутку всі попросинались. Кажу:

- Чи ви подуріли, чи голови хто набив? Йдуть страшні і регочуть! Шо з вами?

А вони такі:

- О, бабо Єлько. Маєм до вас ділове прєдложеніє! Всі наші дівчата все одно у вас шиються. То ви їм однакові спідниці не шийте. 

- Чого це ви мені будете командувать шо мені шить, а шо нє?

- Бо дурні ми народились. Обоє ходим до Василини. Поки розібрались, шо до різних, то бачте, шо вийшло!

- А, а спитати по фамілії чи по хаді, де живе?

- Ну оце того й не повбивались. 

- То вам, бусурмани, треба голову до плечей пришить, а не дівчатам витребеньки видумувать. 

Але шо думаєте, через місяць приводить один з них, той шо без рукава йшов, свою Василину. Вже й поженились. Каже, шоб пошила спідничку, якої нів  кого нема. Кажу: то ти вже дружину сплутать боїся чи шо? - Та яке, вона така одна! І в неї має буть все найкраще, от як вона сама. 

Ну то я й пошила. Точно таку саму, як оця: вовняну, цупкеньку. Зі стрічками червоними, шоб здалеку було видно. І золоту вибійку. Ну бо ж Василина - то царське імня.