Не вийду козаче, не вийду соколю,
Бо я свої ніжки, тай приморожу.
Колись така пісня була. А я все не могла зрозуміти, чи то дівчина йому відкоша дає, чи вдіти не було шо. Шо там в пісні було ще, я вже й не пам'ятаю, треба в зошита подивиться, де записано. Але ми ж не про те.
Я шо хотіла розказать... Оцю спідничку я колись пошила для своєї подружки, яка страшно любила цю пісню. Там десь далі було, шо козак дівчині обіцяє ноги в шапці зігріти. Ну от вона собі й придумала, шо буде так перевіряти кавалєрів: скаже, шо в ноги змерзла. І хто сам буде готовий змерзнути, але її зігріє - за того й вийде. Я не була дуже согласна, але не казала нічого.
Якось вийшли ми гуляти, народу багато було, серйозна така компанія. Йдемо, сміємося, мороз тріщить, а ми наче й не чуємо того. Аж бачим, хтось копошиться біля хати, де хазяї поїхали до родичів. Хлопці туди - а там ворюга. А в нас строго з такими було. Ну то хлопці того зайду скрутили і просять, шоб дали чимось до сповпа прив'язати, шоб постояв подумав, поки ми дочекаємся хазяїв. Ніхто нічого не має. Аж тут моя подружка зриває стрічку зі спідниці і віддає. Підходить пізніше до неї той хлопець, шо просив. та й каже: "Мабуть женюся на тобі. Раз не пожаліла спідницю попортить заради доброго діла, значить маєш лій в голові".
А вона йому: "Я піду за того, котрий мені шапки не пожаліє, шоб ноги зігріти". Ну тут піднялося регисько на всю компанію, їх ще довго дражнили. Аж коли бачу, свати до сусідки йдуть. І цей парубок жених. А один із сватів несе в руках шапку, пару гарних жіночих чобітків, перев'язаних точно такою стрічкою, яку моя подружка зі спідниці зірвала. Все в них вийшло, на осінь вже й весілля відгуляли.
Отака історія вийшла. Бачте, досі жива історія, хоча і ті чобітки, і шапка давно зносилися. От тільки спіднички ще є. Шиті з чорної тканини, прикрашені оксамитовими стрічками. Червоними, як ті, шо були в той вечір на спідничці. І синіми-синіми, як морозна ніч.