Я колись втрапила в комедію. Була у мами виварка. Велика така каструля оцинкована з ручками. Чи сторіше відро. Не важно, отаке велике стояло. Мати в ній влітку підігрівала на сонці воду і потім ставила на плиту, шоб з хлоркою більйо виварювати. Називалась ця штука виваркою. Ну то виварку я й знала. Прийшла якось до дядька Степана, а він і каже: "Гайда в ліс, там вивірку приручив!". Ото, думаю. дядька сонце напекло, шо він у лісі виварку приручив. Але ж цікаво, то поперлась. Зайшли, а до нього білка підскочила. "Диви, - каже - це моя вивірка Даруська!". І поки я доперла, шо то білку так називають... Словом, дядько ще не один рік вивірок в лісі підгодовував, а я за ним бігала подивитись, шо вони й мене вже за свою прийняли. І такі ж ловкі звірята, шустрі, трудяжки. Оце як шила сумочку, то згадалось.
Коричнева сумочка в етно-стилі на металевому ланцюжку з фермуаром. Оздоблена ручною вишивкою.